Михайло Ярославович Стасів Народився 21 листопада 1968, в селі Гайворонка Теребовлянського району Тернопільської області. Після закінчиння школи служив в Афганістані. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут. 20 років працював хірургом в Тернопільській міській лікарні швидкої допомоги, Останні роки був заступником головного лікаря з експертизи тимчасової непрацездатності Тернопільського Центру первинної медико-санітарної допомоги. В тяжкі для України дні, у вересні 2014 року пішов добровольцем в зону АТО, протягом 13 місяців надавав медичну допомогу та рятував життя пораненим, в тому числі і під час боїв за Дебальцево.
Життєвий шлях Михайла Ярославовича - зразок людської гідності, добропорядності та мудрості. Ми втратили досвідченого і висококваліфікованого лікаря, мудрого керівника, авторитетну Людину з великої літери, у якої багато тернополян не один раз отримали мудру пораду та дружню підтримку.
Серце великого життєлюба перестало битися 01 квітня 2016 року. Воно було віддане Україні та людям.
Серед багаточисельних нагород і відзнак Михайло Ярославович:
«Знаю, що він помер! Що ж, по-твоєму, я не знаю чи що? І все одно я можу його любити. Від того, що людина померла, її не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих, розумієш?» (Дж. Селінджер «Над прірвою у житі»)
Михайлику мій! Люблю тебе як у наш перший день. А тих щасливих днів з тобою було стільки! Я дякую Господу за те, що нагородив мене тобою. Ми прожили хороше життя, і це буде зігрівати мене як пам’ять про добрий час.
Минулої осені ми зіграли б своє срібне весілля. Я одягнула б гарну сукню. Ти посміхався б мені. Друзі співали б нам «Многая літа!». Не судилось. Натомість приїхали твої побратими, розказували, як ти оперував хлопців, яких привозили з Дебальцівського котла, як їздив, забирав поранених з-під обстрілів, за два дні вивіз із пекла 187 бійців, як вивозив тіла загиблих, щоб рідні могли їх поховати. А потім повертався і знову оперував. Ці розповіді бувають болючі для мене. Скільки ж ти пережив! Яке серце витримає! І жодним словом не прохопився. І жодного разу не поскаржився.
Звісно, ти ж задля цього і пішов туди. Рятувати людей. Допомагати тим, хто страждає. Бути там, де ти найпотрібніший. Де ніхто, крім тебе, не зможе.
Я не заперечувала, коли ти вирішив їхати на схід. Розуміла, що інакше не можеш. У твоєму серці ніколи не було браку любові. Любові до родини, друзів, колег, знайомих і незнайомих людей, до Батьківщини.
Із своїм лікарським досвідом, із зв’язками з медиками, ти виявився незамінимим. На твоє прохання тернополяни купили і передали в зону бойових дій позашляховик для евакуації поранених. Волонтери з Італії присилали на твоє ім’я ліки. Скільки життів врятовано завдяки цьому.
Минає уже рік як ти відійшов у вічність, уже рік без тебе. Але ти – зі мною. І будеш поряд до останнього мого подиху.
Ти живеш у нашому сині.
Частинка твого серця б’ється у грудях кожного врятованого тобою бійця. Тебе згадують у своїх молитвах тисячі матерів, чиї сини вижили тільки завдяки твоїм умілим рукам і доброму серцю.
Близькі люди відходять. Любов залишається.
Я знаю, що ти помер. Що ж, я не знаю чи що? І все одно я можу тебе любити. Від того, що людина померла, її ж не можна перестати любити, особливо якщо вона була кращою за всіх живих..”
Ольга Стасів, м.Тернопіль
Через рік після смерті Михайла Ярославовича Стасіва жінка знайшла в собі сили зустрітися з дитиною і подякувати за зворушливі слова. Таких листів незнайомим захисникам Денис написав шість. Але лише в одному щиро зізнався, що смертельний подих війни відчув на собі, бо втратив близьку людину.
Таких листів незнайомим захисникам Денис написав шість, але лише у цьому щиро зізнався, що смертельний подих війни відчув на собі, бо втратив близьку людину. "Цей лист був про те, що він ще є в мому серці і в душі", - пояснив хлопець. А незнайомому "дорогому солдатику" хлопчик наказав повертатися живим – і той повернувся. Тернопільський хірург Михайло Стасів, який у 2014-му добровільно пішов у військкомат і був мобілізований у медичну роту 128-го гірничо-піхотного батальйону, впродовж року витягав з того світу поранених, вивозив з передової загиблих, оперував в бліндажах. Зі своїм підрозділом пройшов усі гарячі точки – і завжди з ним був лист незнайомого хлопчика. Через півроку після демобілізації серце не витримало пережитого – медик помер у віці 47 років від інфаркту.
Ольга Стасів та Денис Обшарський обійнялися, плакали та дякували один одному. Хлопець приніс вдові квіти, а вона подарувала йому путівку до Угорщини, котру отримала за перемогу в міжнародному соціальному проекті "Книга добра". Жінка написала оповідання про свого чоловіка та їхнє кохання. "Він повернувся, так як ти написав в листі, він повернувся додому живий і він ще побув дома якийсь час. І це був щасливий час для нього, для мене", - розповіла вона Денисові.
28.08.16 року працівники ТМКЗ "ЦПМСД" взяли участь в конкурсі-виставці квіткових композицій "Стверджуючи українське" який відбувся в парку "Національного відродження. Своєю квітковою композицією ми вшанували пам'ять про нашого колегу-медика, воїна-інтернаціоналіста, учасника АТО, заступника головного лікаря ЦПМСД і просто надзвичайну людину Михайла Ярославовича Стасіва. Своїм життям він як ніхто інший стверджував Українське, захищав Україну і як свічка згорів за майбутнє нашої держави. Квіткова композиція «Свіча» була присв’ячена саме йому, а також всім хто загинув за незалежність нашої України. Пам'ятаємо, сумуємо, віримо що завдяки таким патріотам в України є майбутнє.
